ОЛЕКСІЙ РУДИЙ: КОЛИ СТРІСТЬ В РАДІСТЬ
У галереї NT-art розгорнуто виставку одеського живописця Олексія Рудого, що належить до так званого contemporary art. Перефразовуючи відомий вислів, автор назвав свій проект «Старість в радість». Це сповнені іронії напіванекдотичні сюжети, в яких, за задумом художника, його безтурботні «герої» проявляють свою природну суть. Таким чином названа галерея сучасного мистецтва залишається вірною взятого на себе зобов’язання знайомити глядачів з новими іменами, підтримувати молодих, підчас доволі екстравагантних художників.
Після закінчення ОХУ ім. М. Грекова (1997) Олексій переважно займався тим, що малював на замовлення портрети на вулицях міста. У його послужному списку всього одна персональна виставка в Одесі, участь у міжнародній виставці та ще кілька в Києві. Тож багатьом одеситам його творчість мало відома. За рідким винятком, майже усі картини митця доволі епатажні. Здається, що «Олімпія» Е. Мане більш благопристойна і не так шокує добропорядну публіку, ніж ці перейняті сексуальною проблематикою, веселі й пустотливі дідусі й бабусі. Вони розігрують різні, часом доволі «непристойні» сцени з повною впевненістю, що їх поведінка цілком природна. Сам художник пояснює своє звернення до зображення людей старшого віку як бажання знайти приклади позитивної старості. Поштовх надали власні спостереження над іноземними туристами, які щороку бадьорі, веселі й підтягнуті гуляють вулицями нашого міста. Чому вони так не схожі на вітчизняних дідусів й бабусь, пригнічених чи стурбованих, часто сварливих, які у власних невдачах звинувачують уряд або ж своє найближче оточення? Схоже відповідь у відомому вислові: «Вам стільки літ, наскільки ви себе почуваєте».
Мистецтво contemporary art дозволяє переосмислити життєві цінності в контексті нових соціальних установок, піддавши сумніву колективну, надміру святенницьку свідомість не так далекої радянської минувшини. У цьому зв’язку актуальне (чи акційне мистецтво), до якого себе зараховує і одеський живописець, перегукується із соц-артом з його деміфологізацією радянської дійсності. Звідси люди з транспарантами, бабусі в піонерських галстуках, трактористи і доярки, які в умовному просторі живописної композиції ніби демонструють свої приховані бажання, далекі від лозунгів свого часу. Цілком доречною є і використання образотворчої мови в дусі соцреалізму.
На прикладі робіт Олексія Рудого можна охарактеризувати сутність сучасного актуального мистецтва «нової хвилі»: воно не є інтелектуальним, звертається швидше до наших інстинктів і тому наближене до кітчу; прагне використовувати раніше вироблені форми й зводить сутність мистецтва швидше до процесу, дії. Себе художник позиціонує як наступник московського концептуалізму, серед яких найбільш яскравою у 1980-і роки була група « Мухомор». Концептуалісти вважать головним – донести ідеї, тому поняття майстерності для них не так важливе. Розмови про «валери», колорит і тому подібне їх як правило дратують, однак повинен зазначити, що в окремих випадках вдало взята колористична тональність полотен Олексія Рудого чи віртуозно написаний ним якийсь елемент композиції змушують вас затриматись біля картини. При усій новизні й сміливості художника, динамічності письма, досить швидко глумливо-бравурна одноманітність його картин починає викликати в глядача нудьгу. Ці сюжети й спосіб інтерпретації апелюють перш за все до масової свідомості. Мене особисто не покидало відчуття, що представлений живопис позбавлений благородства: він наближений до бульварної публіцистики, а також до жанру естради в дусі «95 кварталу» з його приземленістю й приматом фізичного. Що ж, і в такій якості це мистецтво виконує певну позитивну соціальну функцію. Таким чином, сучасний постмодернізм, як і мистецтво к.ХІХ ст. та радянського періоду бере на себе, в противагу «чистому живопису», соціально-критичні функції з великою долею іронії.
Володимир Кудлач